Колись в архіві Бориса Грінченка Леся Українка знайшла легенду «Про Блакитну Троянду». У ній йшлося про те, як Бог, створивши світ, першу людину, подарував Адамові, який жалівся на те, що йому сумно, Блакитну Троянду. Краса Троянди заворожила Адама, але невдовзі він знову почав жалітися, але вже на її надмірну ідеальність. Бог розсердився і дав чоловікові жінку, а Блакитну Троянду забрав до себе. Адам хотів втримати її. Та не зміг. Відтоді всі чоловіки прагнуть недосяжності Блакитної Троянди.

Якусь схожість з Блакитною Трояндою знаходимо ми в образі Мавки — головної героїні драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». Мавка — той ідеал, якого прагнуть і не досягають…

У Мавці гармонійно поєдналися духовна і зовнішня краса. В її образі Леся Українка втілила свої мрії про красиву, щиру, обдаровану, волелюбну людину. Очі лісової дівчини грають різними кольорами, що відбивають зміни настрою цієї чуйної та доброї душі. Вона любить свій ліс, кожне дерево і квіточку, тонко відчуває музику, її мова — багата і поетична.

Якось навесні Мавку розбудила прекрасна музика Лукашевої сопілки. То співала душа людського хлопця. Він зачарував її ще до їхньої зустрічі, а зустріч дала їй людське кохання, кохання подарувало їй душу:

Вийму, вийму!

Візьму собі твою співочу душу,

А серденько словами зачарую…                              

…Ти душу дав мені…

Коли Лукаш відповів Мавці, що в людей « паруються навік», лісова дівчина, що прагнула міцного щастя й любові на все життя, вирішила піти заради коханого на самопожертву. Вона пішла з лісу у світ людей, проміняла розкішні шати царівни на убоге селянське вбрання, волю — на обов’язки. У цьому виявляється краса її душі, адже вона думає перш за все про свого коханого. Потяг її душі до глибокої самовідданої любові — найвищий вияв її духовного світу.

Я просто дивуюся, скільки кохання мала в серці Мавка, справжнього кохання, заради якого вона витерпіла стільки болю, зазнала стільки страждань. Її любов — всепрощенна.

Мавка до останнього боролась за своє щастя, за справжні, великі почуття. Вона пройшла через муки забуття, втратила свій чарівний образ і перетворилася на вербу. А наприкінці спалахнула дивною красою в зоряному вінку.

Лесина героїня в серці мала кохання, яке, мов квітка, розквітло і, як вічний вогонь, ніколи не згасало. Цю квітку любові дівчина пронесла крізь усі бурі життя, крізь усі страждання, і за це отримала безсмертя:

Ні! Я жива! Я вічно буду жити!

Я в серці маю те, що не вмирає.

Схожі публікації