Іван Якович Франко залишив безцінну спадщину не тільки в поезії, але й у прозі, що стала новаторським явищем для української літератури другої половини XX ст. Ще в юнацькі роки письменник мріяв про створення художньої історії галицького суспільства. Здійснюючи цю мрію, Франко написав чимало прозових творів малої форми та великих епічних творів. З цих творів, які разом становлять енциклопедію народного життя, постають страшні картини руїн і занепаду галицького села й міста за часів капіталізму. Серед героїв Івана Франка ми зустрічаємо представників селянства, інтелігенції, є й люди соціального «дна». Проза видатного реаліста охоплює життя всіх верств українського народу, але значною мірою це твори про робітничий клас України. Про це і йде мова у повісті «Борислав сміється».

Сам автор, формулюючи тему свого твору, писав: «Се була спроба представити саморідний робітницький страйк бориславських ріпників, що закінчився великою пожежою Борислава восени 1873 року». Але насправді письменник вийшов далеко за межі свого задуму. «Борислав сміється» став багатоплановим і багатопроблемним твором з великим смисловим та емоційним навантаженням.

Джерелом до написання цієї повісті з життя робітничого класу стали розповіді в батьківській кузні про бориславців, про страшну смерть у нафтових ямах; власні почуття й власний досвід: ще будучи гімназистом, І. Франко мав друзів серед бориславських робітників, побутом і працею яких він постійно цікавився, а як керівник робітничого гуртка знав усі подробиці страйку в Бориславі 1873 року.

Знайомство з життям робітників Борислава починається вже з першої сторінки. Зображуване автором місто справляє жахливе враження: воно схоже на смердючу яму, де панують «бруд, п’янство, розпуста», де «людина гірше скотини». Надломлені «важкою працею», нещадно експлуатовані робітники — джерело збагачення підприємців. У коло гострого соціального конфлікту між робітниками й підприємцями ми потрапляємо одразу в першому розділі, коли йдеться про закладини будинку Леона Гаммершляга. Життя розмежувало людей міста на два протилежні табори. З одного боку ті, хто грабіжницькими засобами нагромаджує власний капітал — «ціле товариство, в модних чорних сурдутах, в пальтотах з дорогих матерій, в блискучих чорних циліндрах, в рукавичках, з лісками в руках і перснями на пальцях» (серед них і Леон Гаммершляг, і Герман Гольдкремер, «найповажніший, то єсть найбагатший з… обивателів», й інші підприємці, «багачі дрогобицькі й бориславські», деякі урядники, «околичний дідич, великий приятель Гаммершляга, певно, тому, бо весь його маєток був в Гаммершляговій кишені», та інші). З другого боку — ті, хто своєю нелегкою працею цей капітал забезпечує — «сіра маса робітників»: «чорні, зароплені каптани, лейбики, сіряки та гуні, такі ж сорочки, позеленілі лиця, пошарпані та зароплені шапки, капелюхи, жовнярські «гольцмини», бойківські повстяні крисані та підгірські солом’яники». Для того, щоб якнайяскравіше передати трагічність такого становища, коли одні жирують, а інші злидарюють, невпинно гнучи спину на хазяїв маєтків «на золоті», автор вдається до яскравого образу-символу: травмований робітник Бенедьо Синиця, як та замурована жива пташка, покладена на купку золота й срібла. А краплі його засохлої крові асоціюються в уяві Гаммершляга із шляпками гвіздочків, що вже почали розточувати фундамент його добробуту. «Йому привиділося, що тая друга, страшна, людська жертва ледве чи вийде йому на користь». І, певно, це так і буде.

З найперших же сторінок повісті І. Франко виступив як тонкий майстер, який вміє глибоко розкривати внутрішній стан своїх персонажів, мотивуючи їхні вчинки. Ми бачимо, що Бенедьо Синиця поспішає стати до роботи, бо з його, хай невеличкого, заробітку живе він і його стара мати, але йому відмовляють, і тільки пригадавши прикрий випадок на будівництві, Гаммершляг пропонує йому роботу. Далі дія розгортається навколо підготовки трудівниками страйку проти нещадної експлуатації. Організатором цього страйку виступає також Бенедьо Синиця. Адже познайомившись з ріпниками, які готуються до помсти, «карбуючи» шахрайства, злочини та насильства можновладців над робітниками, він приходить до висновку, що правди не можна знайти шляхом крові й помсти, тому закликає робітників до єднання й легальної боротьби. Бенедьо, на відміну від побратимів, краще знає життя, розуміє сутність капіталістичного визиску, тому він і очолює робітницький гурт. Робить він це у Бориславі, коли «всі згідні в роз’яренні і ненависті на своїх гнобителів» ріпники зійшлися на «велику робітницьку раду», щоб вирішити питання про спосіб боротьби з гнобителями. Велися нескінченні розмови, бо люди потребували вже якогось виходу зі свого нелюдського становища. «Побратими» як могли «додавали їм віри в можливість поліпшення і поправи їх нужденного життя, зміцнювали їх надію на громадський розум і громадську силу». Пропонуючи вчинити загальний страйк, Бенедьо дарував до того «прибитій», «бєзрадній масі» «надію щасливого життя». Він аж зовні змінився в ті дні, його очі горіли дивним блиском, адже він почував себе щасливим від здійснених перших кроків.

Найвищого напруження дія набуває під час страйку, на який таки погодилися робітники і в якому вони перемогли, змусивши капіталістів прийняти їхні вимоги. Проте розв’язка була несподіваною — капіталісти, «прийнявши» вимоги робітників, викрали касу взаємодопомоги й тим самим зірвали страйк. Бенедьо, як організатор страйку, переживає цю поразку особливо болісно, але все ж таки знаходить у собі сили продовжувати «розбите діло знов заново». Інакше й не може бути, бо визначальною індивідуальною рисою Бенедя є його вразливість «на всякий, хоть і чужий, біль, на всяку кривду та неправду». Горе побратимів по класу весь час повертало його до думок про суспільну нерівність і вимагало шукати виходу з несправедливого становища. Визначальною рисою його образу є віра в перемогу робітничої справи, заснована на життєвому досвіді й глибокому аналізі явищ суспільного життя.

Композиція й розвиток подій, а також образ головного героя цілком відповідають головній ідеї твору — ідеї становлення й самоусвідомлення робітничої маси як колективу. Тому й образи героїв Франко виписав у реалістичній манері, хоча не уникнув й деякого символічного та романтичного забарвлення (наприклад, символічним є образ Борислава, який сміється над гнобителями, а доля молодого робітника Прийде волі окреслена романтичними барвами). Проте на першому плані завжди події і вчинки, що підкреслюють нелегке життя робітничого класу та зростаючу свідомість у боротьбі проти своїх гнобителів. Образи побратимів наділені відповідними рисами. Вони виділяються своїм зовнішнім виглядом, своїми вольовими якостями. їм притаманні фізична й духовна сила, твердість і рішучість вдачі, вони готові навіть ціною власного життя постати за правду.

Автор не тільки переконливо розкрив образи персонажів, але й виразно протиставив світ лицемірних хижаків ділового бізнесу світові вчорашніх хліборобів, нинішніх робітників, що керуються у своїх діях нормами добра, честі й справедливості. До того ж, у повісті І. Франка «Борислав сміється» вперше в українській літературі було показано робітників, що постали проти свого тяжкого становища, як суспільну організовану силу, а також зростання з цієї маси свідомого робітника-організатора й ідеолога справедливої боротьби трудового народу за свої права.

Схожі публікації