Чичиков, познайомившись у місті з поміщиками, одержав від кожного з них запрошення відвідати маєток. Галерею власників «мертвих душ» відкриває Манилов. Автор на самому початку глави дає характеристику цього персонажа. Зовнішність його спочатку робила дуже приємне враження, потім — здивування, а в третю мінуту «… скажеш: “Чорт знає що таке!” і відійдеш подалі…». Солодкуватість і сентиментальність, виділені в портреті Манилова, становлять сутність його дозвільного способу життя. Він постійно про що’те думає й мріє, уважає себе освіченою людиною (у полицю, де він служив, його вважали образованнейшим), хоче «стежити яку’нибудь отаку науку», хоча на столі в нього «завжди лежала яка’те книжка, закладена закладкою на чотирнадцятій сторінці, що він постійно читав уже два роки». Манилов створює фантастичні проекти, один безглуздіше іншого, не маючи подання про реальне життя. Манилов — марний мрійник. Він мріє про найніжнішу дружбу із Чичиковым, довідавшись про яку «государ… подарував би їхніми генералами», мріє про альтанку з колонами й написом: «Храм відокремленого міркування»… Все життя Манилова замінений ілюзією. Навіть мовлення його відповідає характеру: пересипана сентиментальними вираженнями начебто «травневий день», «іменини серця». Господарством він не займався, «він навіть ніколи не їздив на поле, господарство йшло як’те саме собою. Описуючи обстановку в будинку, Гоголь також зауважує ці лінощі й незавершеність у всім: у кімнатах поруч із гарної, дорогою меблями стояли крісла, обтягнуті рогожею. Хазяїн садиби, по’видимому, і не зауважує, як маєток його занепадає, думку його далеко, у прекрасних, абсолютно неможливих з погляду реальності мріях

Приїхавши до Манилова, Чичиков знайомиться з його дружиною, з дітьми. Чичиков із властивої йому проникливістю відразу розуміє сутність поміщика й те, як з ним потрібно поводитися. Він ставати таким же солоденько’люб’язним, як Манилов. Довго просять вони один одного пройти вперед і «нарешті обоє приятеля ввійшли у двері боком і трохи притисли один одного».

Прекраснодушному Манилову подобається все: і місто, і його мешканці. Павло Іванович із задоволенням підтримує його в цьому, і вони розсипаються в люб’язностях, говорячи про губернатора, поліцмейстера й «у такий спосіб перебрали майже всіх чиновників міста, які все виявилися самими гідними людьми». Надалі розмові обоє співрозмовника не забувають постійно обдаровувати один одного компліментами

Знайомство з дітьми Манилова злегка здивувало Чичикова екстравагантністю їхніх імен, що, втім, ще раз підтвердило мрійливу, відірвану від реальності натуру поміщика. Після обіду обоє співрозмовника віддаляються в кабінет, щоб, нарешті, зайнятися предметом, заради якого Чичиков і приїхав у губернію. Манилов, почувши прохання Чичикова, дуже розгублений

« — Як’з? вибачите…я трохи тугий на вухо, мені почулося предивне слово…

—  Я думаю приобресть мертвих, які, втім, значилися по ревізії як живі,  — сказав Чичиков».

Манилов не тільки трохи глухуватий, але до того ж відстав від навколишнього життя. Інакше він не зачудувався б «дивному» сполученню двох понять: душу й мертва

Письменник навмисно робить нечіткими границі між жива й мертвим, і ця антитеза знаходить метафоричний зміст. Підприємство Чичикова з’являється перед нами як якийсь хрестовий похід. Він як би збирає по різних колах пекла тіні небіжчиків з метою вивести їх до теперішнього, живого життя. Манилов цікавиться, із чи землею хоче купити душі Чичиков. «Ні, на висновок»,  — відповідає Чичиков. Можна припустити, що Гоголь тут має на увазі висновок з пекла. Поміщика, що не знає навіть, скільки селян у нього вмерло, турбує, « чине буде ця негоція не соответствующею цивільним постановам і подальшим видам Росії». У момент розмови про мертві душі Манилов рівняється із занадто розумним міністром. Тут іронія Гоголя як би ненавмисно вторгається в заборонну область. Порівняння Манилова з міністром означає, що останній не так вуж і відрізняється від цього поміщика, а «маніловщина» — типове явище. Манилова остаточно заспокоює пафосна тирада Чичикова про його преклоніння перед законом: «закон — я німію перед законом». Цих слів виявилося досить, що б так ні в чому й не Манилов, що розібрався, подарував селян

Схожі публікації